Сергій Шаф – Ольга Шаф: Від вечірок та походів до третьої «реінкарнації» у танцюванні
Пара з Дніпра, яка представляє клуб «Гармонія», здолала довгий та непростий шлях від Хобі-класу до участі у фіналах європейських турнірів.
Сергій та Ольга Шаф добре відомі в українському сеньйорському танцювальному спорті, і навряд чи можна згадати серйозний турнір у нашій країні, у якому вони не брали участі. Більше того, вони традиційно вважаються фаворитами будь-яких змагань, а останніми роками впевнено виглядають на фоні європейських пар на міжнародних турнірах. Однак очевидно, що така ситуація виникла не одразу, не за помахом чарівної палички, адже їхній рівень досягнутий роками наполегливої роботи, пошуку себе, власних образу та стилю. Хоча на початку танцювальної кар’єри пріоритети Сергія та Ольги були дещо іншими…
Почнемо з традиційного запитання – коли і як привела вас доля в танцювальний зал?
Сергій: Страшно навіть подумати, але це було в далекому 1997 році. Я тоді був студентом і підпрацьовував на ринку «Металург» ‑ «чай, кава, капучино….», коли почув оголошення по радіо про набір у танцювальну школу. Крім того, на вулиці Казакова, де був розташований мій гуртожиток, висіли оголошення про те, що клуб «Гармонія» запрошує на заняття.
Ольга: Я прийшла за рік до Сергія. Випадково познайомилася з хлопцем, який «заразив» мене інтересом до танців – «Пішли й пішли…» То був кінець серпня, набирали групу, її тренував Сергій Безнісько. Ще тоді конкурсний танцівник, він буквально «запалював» нас жагою до танців. Спробувала – мені сподобалося.
До цього був якийсь танцювальний досвід чи заняття спортом?
Сергій: Раніше не танцював, а спортом займався лише на рівні фізичної культури. Я тяжів до музики, співав у гурті.
Ольга: Ми обидва в танцях були новачками. Я вже мала музичну освіту, ні спортом, ні танцями до того не займалася. Відверто кажучи, наше танцювання в той період важко назвати спортом. Це був швидше клуб за спільним інтересом. У Сергія Безніська сильна харизма. Він згуртовував групу походами до Криму, вечірками, відпочинком на природі, але в танцювальному плані ми розвивалися не надто, крім того, і вимоги до танцювальної техніки в той час були нижчі. Наш тренер (і передусім – друг) Сергій прищеплював нам відчуття кайфу від танцювання, а не націлював на високий результат.
Ви одразу стали в пару чи прийшли до цього поступово?
Ольга: Ні, ми спершу танцювали в іншими партнерами, але походи зблизили нас. Випала нагода – і ми стали в пару. Правда, до того, ще думали, обирали. Сергій Безнісько, до речі, вважав, що ми не пасуємо одне одному. Час показав, як він помилявся…
Оля говорить, що обирала партнера. Це звучить досить дивно з огляду на дефіцит партнерів нині.
Сергій: Тоді був пік популярності бальних танців і серед студентства, і серед дорослих. Групи хобі-класу нараховували понад 30 осіб, тому вибір в Олі був. Дівчата нечасто були без партнерів. Так склалося, що ми стали в пару, відтоді разом.
Чи пам’ятаєте перші турніри? Перші костюми?
Сергій: Перші турніри теж були не надто серйозними. Усі їдуть танцювати, скажімо, у Донецьк, ми їдемо за компанію.
Ольга: Тоді й костюмів особливих не було. Я сама собі пошила першу сукню, я і зараз собі всі танцювальні костюми шию.
Сергій: Спортивний інтерес на турнірах з’явився вже тоді коли ми перейшли до групи Олени Мартишенко.
Що змінилося, коли ви стали тренуватися в Олени Мартишенко?
Сергій: Олена сама така – завжди націлена на результат. Коли ми влилися в її групи, то виявилося що за рівнем техніки пасемо задніх. До своїх учнів вона вимоглива, почути від неї похвалу нелегко, але тоді вже не має сумніву в досягненому результаті.
Ольга: Олена якось жартома нам сказала: «Легше вас вбити, ніж перевчити». Та попри складність прищеплення нових навичок дорослим танцівникам, вона змогла дати нам технічну базу, яка працює і нині. Ми дуже вдячні їй за це. Танцювання в цій групі було для нас цікавим. Хлопці й дівчата були трохи молодші за нас, але це не заважало нам підтримувати з усіма дружні стосунки, разом їздити на змагання, відзначати свята. На жаль, сьогодні із цієї команди залишилися в танцях лише ми. Група перестала існувати, адже хтось покинув колектив, хтось «пішов у декрет», хтось виїхав з міста. І ось ми влилися вже в нову групу – Андрія Бабія, що стала, власне, нашою «третьою реінкарнацією» в танцях.
Сергій: Але тепер ми вже суттєво старші за загал – ми віку мам і тат, а може, і бабусь та дідусів цих хлопчиків і дівчат. Виникає перед очима така картинка: стоїть дуб. Під нього приходять нові пари, їхні діти й онуки, а дуб усе стоїть. Відчуваєш часом себе таким дубом…
Пам’ятаєте свій перехід у категорію сеньйори?
Сергій: Різкого переходу не було. Нас у цю категорію стали пускати раніше віку, після 30-ти. Та й не лише нас.
Я знаю, що ви завжди були вимогливими до себе, багато працюєте над технікою. Чи був хтось, хто перевернув ваше сприйняття бальних танців?
Сергій: Генератором знань про техніку в нашій парі є Оля. Вона все пам’ятає. За весь цей час маємо чималий запас технічної інформації, тому завжди є що корегувати. Хто перевернув наше уявлення про танці? Багато хто. Дуже важливими для нас були семінари з фіналістами чемпіонатів світу та Європи Вайдотосом Лацитісом та Веронікою Голднєвою, з провідними тренерами України й Росії – Валерієм Цихановським, Олександром Гайдашем, Сергієм Брюховим, Сергієм Кравчуком та ін., які проводилися в нашому клубі.
Оля: Я би інакше поставила питання. Ми постійно намагаємося «наздогнати» техніку, яка стрімко вдосконалюється. Бальні танці так швидко змінюються, що наше завдання – хоча б встигати за рівнем. Коли перестанеш триматися його, то відразу втратиш кваліфікацію.
Майже гамлетівське запитання: стандарт чи латина?
Ольга: Це запитання аналогічне тому, що краще – яблучко чи мандаринка. Усього хочеться. Ми давно б танцювали лише стандарт, який за багатьма параметрами виходить краще, але, по-перше, без альтернативної програми, на яку можна «перемикатися», нагнітається конфлікт у парі, по-друге, тіло розвивається краще, коли працюєш за двома програмами. Якщо стандарт забезпечує задоволення від сумісного танцювання, то латина з її більшою індивідуальною свободою уможливлює емоційну самореалізацію. У латині можна бути собою, а в стандарті – лише парою.
Бували моменти, коли наставав пересит від танців і виникало відчуття, що то – лише робота, яка не дає задоволення?
Сергій: З роками ставлення до танців змінюється. Якщо раніше самого танцювання було достатньо для задоволення, то нині отримуєш насолоду від якісного танцю. Лише коли щось вийшло, коли відчув свободу руху, усе те, що, як тобі здається, має бути в танці, ‑ отримуєш задоволення. Проте, щоб цього досягти, потрібно тяжко працювати.
Ольга: Ми в середньому тренуємося 4 рази на тиждень близько 2 – 2?5 годин разом з груповими заняттями. Для нас цього мало. Чим ти доросліше, тим тяжче здобувається нове вміння.
Чи є мета здобути титул, наприклад, чемпіонів України?
Сергій: Ми вже переросли бажання неодмінно здобути титул чемпіонів. Звичайно, беручи участь у турнірі, ми ставимо перед собою максимальну мету – перемогу, інакше навіщо виходити на паркет? Якщо їдемо на європейський турнір, то наша задача – виступити якнайкраще, показати максимально наш рівень. Здобуте місце відходить тоді на другий план, адже залежить від кількості пар-учасників та їхнього рівня.
Ольга: Титул не надто важливий, як кубок, медаль, грамота… Важливий рівень. Хоча, безумовно, стати чемпіонами світу хочеться. Напевне, в Сеньйорах-3 пощастить…
Перехід на міжнародний рівень змагань був свідомим рішенням?
Ольга: Нас «перевели» на міжнародний рівень наші друзі, які вже давно брали участь у тамтешніх турнірах. Коли ми відчули цілком інше ставлення до сеньйорської категорії, що панує на зарубіжних змаганнях, ‑ як до не категорії-«резервації», а до цілком серйозної, спортивної, ми неабияк надихнулися.
Чому ж Україні далеко до такого?
Ольга: Бо така загальна культура. Є стереотип, що сеньйори танцюють погано, що їхня категорія безперспективна, у ній виступають лише невдахи. Цей стереотип в Україні настілки впливовий, що дорослі танцівники-професіонали із досягненням відповідного віку не йдуть у цю категорію, а от у Європі такого стереотипу немає.
Сергій: У нас навіть рейтингу серед сеньйорів немає, тому ми включені в рейтинг «Дорослі». У чемпіонаті України з категорії «Сеньйори» беруть участь 4-6 пар, а якби вдалося зібрати танцівників хоча б з 10 областей, то, можливо, вдалося б переконати керівництво федерації надати нашій категорії таких самих прав і привілеїв, як і іншим.
Ольга: Хотілося б і бодай якоїсь підтримки від федерації, зокрема у відрядженні на міжнародні змагання, де українські пари представляють країну цілком за власний рахунок. Сподіваємося однак, що ситуація почне змінювати на краще.
Сергій: В окремих організаторів турнірів, зокрема в Харкові, лояльне ставлення до сеньйорів, що виявляється в розмірі стартових внесків і не лише….
У клубі відчуваєте підтримку?
Ольга: Керівник «Гармонії» Олег Алімович Петровський дуже добре ставиться до нас, «оберігає», підтримує, завжди йде назустріч. На кубку С. Шкляра, який близько 20 років проводить «Гармонія», сеньйори зазвичай танцюють у найбільш рейтинговий час.
По-вашому, чому дорослі не приходять більше в танцювальний спорт, не поспішають брати учать у турнірах?
Ольга: Ми пам’ятаємо час, коли в категоріях Хобі-Д та Хобі-Е на турнірах збиралося понад 20 пар. Дорослим було де потанцювати. З часом ці категорії було скасовано, рідко є змагання за категорією С. Де виступати дорослому хобі-класу? Лише в Rising Star, де основний контингент складають юніорські та молодіжні пари, які танцюють з дитинства, отже, не лишають і шансу на перемогу. Дорослі за відсутності перспективи успішної участі в турнірах ідуть із танцювального спорту, не «доростаючи» до сеньйорів.
Як ставляться до вашого танцювання рідні, ваша дочка?
Ольга: Дочка ставиться з розумінням. Вона живе з цим від народження. Бальні танці її не цікавлять, вона опановує сучасні стилі, має свої змагання. Наші батьки, безперечно, пишаються нами, дивляться відео, цікавляться результатами змагань. Вони звикли до такого нашого способу життя..
Наскільки важливе місце посідають танці у вашому житті та чи є інші захоплення, які вас об’єднують?
Сергій: Ще відтоді, як ми лише розпочали нашу танцювальну «епопею», ми захопилися туризмом. Ми обійшли весь Крим (і не один раз), але, на жаль, від 2014 року туди не їздимо. За останні 5 років підкорили фактично всі Карпати.
Ольга: Танці відіграють у нашому житті надважливу роль, хоча іноді це лякає… По-перше, тому, що рано чи пізно закінчиться, бо нічого вічно не триває. Час від часу про це думаєш… Водночас стає страшно від такої «залежності». А якщо трапиться так, що не зможеш більше вийти на паркет, як тоді жити? Загалом танці дуже важливі в наших взаєминах, бо водночас заміняють психотерапевта, психолога, тренера з фітнесу, будь-які клуби із спілкування. Танці – це прекрасний спосіб не набриднути одне одному, це – надійний запобіжник сімейних конфліктів і, зокрема, такої ситуації, коли кожен замикається у своєму особистому світику. Зараз у нас із Сергієм є спільна мета, дозвілля, ми часто разом. Танці – це шлях до створення нашого спільного світу, де ми щасливі разом.