Євген Степаненко: тренерський погляд на «живучих» сеньйорів
Один із засновників дніпровського клубу «Фокус» Євген Степаненко працює з такою кількістю сеньйорських пар, що вони могли б забезпечити аншлаг в категорії на будь-якому турнірі.
Представники дніпровського клубу «Фокус» майже п’ять років незмінно беруть участь в чемпіонатах і кубках України, а також міжнародних турнірах в сеньйорській категорії. І у кожної з пар свій характер, свої цілі і пріоритети. Тому тренеру доводиться шукати особливий підхід до кожної з них. Євген Степаненко зізнається, що спочатку не ставив перед собою мети зібрати саме сеньйорську групу, але не приховує, що сьогодні вона є предметом його гордості.
– Євген Олегович, якими ви пам’ятаєте бальні танці в ті часи, коли ще виходили на паркет?
– Я закінчував танцювати як спортсмен у 1996 році. Бальні танці на той момент почали тільки «оформлюватися» в тому вигляді, який сьогодні звичний. Інформації не було стільки, скільки зараз. Адже раніше як відбувалося: хтось поїхав на Захід, щось побачив, потім повернувся і розповів. Коли «залізна завіса» звалилася, стало вже простіше. З’явилися відеомагнітофони, люди привозили з-за кордону касети, і півміста, хто мав відношення до танців, збігалися подивитися. Це вже дало певний поштовх, адже коли ти чуєш чужу розповідь, це просто інтерпретація іншої людини, а коли бачиш на власні очі – це вже інше питання.
– Я так розумію, що сеньйорів тоді не було
– Багато чого ще не було. Було масове дитяче танцювання. Причому були відсутні звичні сьогодні категорії «школа», «дебют». Відразу Н-клас – і вперед. В основному, звичайно, займалися школярі, студенти, дорослі старші за 20 років. Більшість пострадянських педагогів, до речі, починали танцювати у студентському віці, за нинішніми мірками пізно. Того рівня, що є на сьогоднішній момент, його не було.
На кожному турнірі були свої вікові категорії і якісь свої правила, і обмежень по фігурам не було – кожен танцював, що хотів, і в чому хотів. Наприклад, у мене була латина – білі штани і рожева сорочка. І не тільки в мене. Якщо ви запитаєте у своїх тренерів, у чому вони танцювали тоді в тій же латині, дуже здивуєтеся. Сьогодні це виглядало б вже смішно. Причому це стосується не тільки нарядів, але і тих же зачісок.
Як розповідав мені один тренер, коли 20 і більше років тому наші приїжджали на турнір до Італії, всі райони бігли подивитися на українські пари. Тому що навіть маленькі дівчатка були одягнені в такі сукні, які навіть дорослі жінки собі не дозволяли. Але час йде – все змінюється.
– Чому закінчили активну кар’єру?
– На якомусь етапі потрібно було робити вибір, чим ти хочеш займатися – або викладати, або танцювати. Я зробив вибір на користь тренерської роботи.
– Коли вперше задумалися над тим, щоб стати тренером?
– Напевно, такого моменту не було. Я танцював в луганському зразковому ансамблі бального танцю «Пролісок». І так склалося, що як тільки в клубі з’являлися нові люди, вони проходили через мої руки. Тренер мені говорив: «Ось тобі новий хлопчик, покажи йому, будь ласка, варіації». Тому перший тренерський досвід я почав отримувати років з 12-ти. Пам’ятаю, що в десятому класі я написав у творі, що хочу бути тренером з бальних танців. Тоді це було незвично.
– Мрія стала здійснюватися після школи?
– Я вступив до інституту і вчився на вчителя географії та біології. У мене немає схильності до точних наук, тому йшов, як то кажуть, по шляху найменшого опору – обирав гуманітарну спеціальність. Як з’ясувалося, біологія дуже сильно стала в нагоді у подальшій роботі. Будучи студентом, вже не просто працював, а створив свій клуб. Причому починав працювати я викладачем хореографії в дитячому саду. А яка там основна робота? Підготовка до ранків – свято осені, Новий рік, 8 березня і останній дзвінок. І кожні два місяці ти вчиш з дітьми якісь танці. Рік-два-три це цікаво. А потім мені почали говорити – а чому б тобі не спробувати займатися з дітьми бальними танцями? Є зал, є діти, і батькам нікуди дітей водити не потрібно – все при садку.
– Як розвивалися події далі
– А далі я прийшов в школу, в якій навчався. Мені запропонували розвивати свій клуб там. Виділили велике приміщення, зробили ремонт. Частина дітей, які зі мною починали в дитячому саду, перейшли вже туди. Дуже швидко пішли турніри, перші «війни» за учнів. Пам’ятаю, з батьками за хлопчика воював. Хлопець був талановитий. Батьки – обидва медики, мама була проти занять бальними танцями, а тато – «за». Зазвичай навпаки.
– Пам’ятаєте, як з’явилися перші дорослі?
– Це вже така традиція: перші дорослі, з якими я почав працювати, це були батьки тих дітей, які у мене займалися. Так, вони не дійшли, як інші, до турнірів. Але вони приходили цілими сім’ями. Все почалося досить банально. Був день народження клубу, діти прийшли на вечірку з батьками і у нас були загальні танці. Батьки спробували – «О, це ж так легко і просто. Давайте зробимо для нас групу». От і пішло-поїхало. Люди отримували задоволення від самого процесу, від спілкування.
– Довелося якось внутрішньо «перемикатися» з дітей на дорослих?
– Мені не довелося перебудовуватися. Я й з дітьми розмовляю як з дорослими, ось в чому справа. Через це були певні проблеми при роботі в дитячому садку: мені дуже складно спілкуватися з дітьми як з істотами менш розуміючими. Вони все дуже добре розуміють. Так, можливо трохи інший обсяг інформації даєш, більше повторень потрібно зробити, більше робити упор на концентрації уваги. Діти втрачають її набагато швидше, ніж дорослі. А загалом я швидше налаштовуюся на самого учня, який прийшов, на його особливості. Кожна людина індивідуальна, і його вчити потрібно індивідуально, виходячи із завдань, які стоять на даний момент.
– На початку 2000-х ви змінили місце проживання
– Так склалося, що в 2003 році я переїхав в Дніпро, тоді Дніпропетровськ. Я не їхав на готове місце. Була середина сезону, і я якось не відразу включився в роботу в плані танців. Довелося якийсь час займатися різними речами, пов’язаними з будівництвом і продажем. А вже в травні 2004 року прийшов у «Гармонію» до Олега Петровського. Він сказав: «Добре, приходь». Моє знайомство з «Гармонією» почалося з так званих медальних тестів. Мені запропонували попрацювати звукорежисером. Я подивився, як це все влаштовано. Після цього почалася наша 14 річна співпраця.
– По суті, довелося починати все спочатку?
– Я вів заняття в 148-й школі. Перший рік були тільки початкова і середня вікова ланка учнів, а потім за старою доброю традицією прийшли вже батьки. Правда, чоловіків не було, тільки мами. Плюс старшокласники.
– А потім в країні раптом виник великий інтерес до бальних танців.
– Це збіглося з появою на телебаченні шоу «Танці з зірками». Спочатку у мене дорослих була одна група людей 12, а через пару місяців довелося відкривати ще одну, і стало дві групи по 20 чоловік. Багато хто думав, що це як на телеекрані – раз, швиденько навчився, і ти вже вдягнув костюм і пішов танцювати. А це зовсім не так. У багатьох потім було розчарування, але телевізор зіграв свою роль, добре розніс інформацію. Я пам’ятаю, в той рік палац спорту «Метеор» в Дніпрі під час «Кубка Шкляра» був забитий під зав’язку. Ми сиділи в звукорежисерській ложі, а навколо нас яблуку ніде було впасти на трибунах.
– З власного досвіду знаю, що коли починаєш займатися бальними танцями, тебе не вчать відразу танцювати вальс, танго, фокстрот і т.д. Спочатку вчиш і хіп-хоп, і сальсу, і рок-н-рол, інші танці. На ваш погляд, такий підхід до навчання виправданий?
– Так, така була концепція роботи в клубі. Але, на мій погляд, це має сенс. Тому що, коли люди приходять на бальні танці, їх спочатку потрібно «побудувати» індивідуально – розвинути почуття ритму, координацію рухів. Ті ж хіп-хоп, рок-н-рол – вони розвивають певні групи м’язів. Я і до цього дня при роботі з дітьми заняття цими танцями практикую. Плюс якесь розмаїття, щоб не відбити інтерес до танців, якщо ми говоримо про дорослих.
І тільки після того, як люди адаптувалися фізично і психологічно, їх можна ставити в пару. Причому не всі ж приходять парами. Є час подумати, подивитися, хто кому підходить. Тому що переставляти пари – для мене цей процес болючий. Завжди намагаюся спочатку все добре зважити.
До того ж, коли ми говоримо про дорослих людей, про тих же сеньйорів, у людей за спиною великий життєвий досвід, якісь звички, нюанси. Якщо ми дітей вчимо, то дорослих, в основному, перенавчаємо. Це цілий процес.
Якщо ж говорити про якусь специфіку, то, звичайно, з дітей можна більше вичавлювати з технічної точки зору. Діти танцюють більш силові речі, вони менше замислюються над тим, що потрібно робити, впрацьовують певні навички. Дорослі, навпаки, занадто багато думають на паркеті. Часом дуже.
– У вас багато сеньйорських пар, була мета створити саме таку групу?
– Не було такої стратегії – набрати сеньйорську групу. Були дорослі, в тому числі сеньйори, які на якомусь етапі сказали: «А давайте ми спробуємо танцювати на турнірах». Давайте спробуємо. Раніше турнірів по хобі-класу було більше, багато хто брали участь. Просто сеньйори виявилися «живучими» і виділилися з цієї групи.
Я пишаюся, що у мене є такі пари. І справа навіть не в тому, що ці пари представляють клуб. Люди займаються, переслідують якісь свої цілі, і вони їх досягають. Адже турніри – турнірами, але у дорослих людей з’являється якась загальна ідея, особливо у сімейних пар. Здавалося б, вони багато чого одне про одного знають, але завжди відкривають в собі і своїх партнерах щось нове.
– Не буває як тренеру соромно за свої пари, коли вони не показують того результату, на який ви розраховуєте?
– Соромно? Ніколи. А що, краще б вони танцювали на такому ж рівні, але сиділи б тихо, не висовувалися, і про них ніхто б не знав? Кожен вихід на паркет – це маленька перемога. І не важливо, яке місце ти посів. Для того, щоб навчитися, потрібно постійно практикуватися. Більш того, ми в основному вчимося саме тоді, коли робимо щось неправильно. Важливо аналізувати і робити правильні висновки, і тоді можна виправити помилки. Плюс, беручи участь в турнірах, ти можеш порівняти себе з іншими, подивитися, що вони роблять, до чого слід прагнути.
Від жодного тренера, з яким я спілкувався, я ніколи не чув зневажливого ставлення до моїх пар. Тільки повага. Мені приємно, що їх помічають і кажуть: «Були на турнірі, бачили твої пари».
– Найгостріше питання – чому сеньйорське танцювання в Україні розвивається не так активно, як на Заході?
– Я не згоден з тим, що сеньйорське танцювання в нашій країні не розвивається. Більш того, я бачу, що воно прогресує. Є об’єктивні показники – наприклад, виступ наших пар на міжнародних турнірах. Просто існують певні процеси, через що створюється враження, що щось не так. Наприклад, велика кількість федерацій. Якщо зібрати всіх наших сеньйорів в один час в одному місці, міг би вийти дуже потужний турнір.
Так, є системна проблема з тим, що на Заході в сеньйорах багато пар, за спиною яких аматорська кар’єра. У нас після любителів практично не йдуть в сеньйори. І у мене є своя версія, чому так відбувається. В Україні дуже гарне, дуже сильне дитяче танцювання. Але у цієї медалі є й зворотний бік. З дітей вичавлюють стільки заради максимального результату, поки вони доходять до дорослих, що в сеньйорах вони танцювати вже не хочуть. У них з’являються інші пріоритети в житті. Якщо взяти європейські пари, то вони підходять до дорослої категорії спокійніше. Їх ніхто нікуди не жене, не вичавлюють з них усі соки, вони продовжують танцювати у дорослих, отримують від цього задоволення, і також органічно переходять в сеньйори.
– Що робити з масовістю?
– Це проблема нашої ментальності. В Україні не прийнято проводити дозвілля таким чином. У нас культура відпочинку дещо інша. Але вона змінюється. Вірніше, ми самі її міняємо. І роблять це, перш за все, ті сеньйорські пари, які сьогодні виходять на паркет.
Адже як насправді відбувається на практиці. Наприклад, приходить підліток на турнір підтримати свого друга. І бачить, що у юніорів 20-30 пар. «Ого скільки пацанів займаються танцями, чим я гірший», – думає він і йде на танці. У дорослих така ж історія. Якщо на турнірі немає сеньйорів, то дорослі думають, що їх немає в принципі. Я за те, щоб на кожному турнірі була сеньйорська категорія, навіть якщо брати участь будуть одна-дві пари. Це дуже важливо. Люди повинні бачити, що сеньйори є, і цим варто займатися. Від популяризації залежить дуже багато чого. І в цьому напрямку прогрес все ж є. Категорія починає набирати обертів. Нехай поки що не чвертьфінали, але півфінали на окремих турнірах збираються. З’являються нові пари. Це не тільки масовість, а й технічний прогрес, який безпосередньо пов’язаний з кількістю учасників. Чим більше людей беруть участь в турнірах, чим вища конкуренція, тим більший розвиток.
– Але багато хто думають, що в їхньому віці починати безперспективно.
– Вік – це стан розуму. Людина може бути в 20 років глибоким стариком. А може бути в 50 років молодим і енергійним. Головне бажання. І рухатися до своєї мети. Все можливо. Ми вчимося все життя. Якщо брати тренерський аспект, можу сказати: те, що давалося сеньйорам ще п’ять років тому, і що дається зараз – небо і земля. Адже ми, тренери, дивимося, що змінюється в танцях, як вони розвиваються. Сьогодні головний тренд, на мій погляд, швидкість. Але швидкість без технічної якості неможлива. І ти намагаєшся для кожної пари знайти оптимальний варіант, робиш упор на певні технічні речі, підбираєш ті фігури, які дозволяють саме цій парі вигідно виглядати на паркеті.
Насправді від тренерів дуже багато залежить. Важливо показати парі, що їхній сьогоднішній рівень – це не межа, що є ще такі і такі варіанти. Багато пар зізнаються, що ще кілька років тому навіть не думали, що зможуть станцювати те або інше з’єднання, а сьогодні ставлять перед собою більш високі завдання. Мені цікаво цим займатися.
– Але існує думка, що сеньйорське танцювання – це не спорт, що воно вибивається із загального ряду і безперспективно.
– Давайте уявимо, що є поїзд під назвою «танцювальний спорт». Всі ми їдемо в цьому поїзді. Хтось спить, хтось книжку читає, хтось веде цей поїзд. Хтось їде в СВ, хтось поки в плацкарті. Але найголовніше – усі ми рухаємося в одному напрямку і є невід’ємною частиною цього потягу. І сеньйорська категорія для розвитку бальних танців важлива так само, як і будь-яка інша. На мій погляд, сеньйорське танцювання в Україні має великі перспективи.
Фото з особистого архіву Євгена Степаненко