Євгенія Сікорська: «Я не готова віддавати все, але не отримувати свій максимум»

Одна з найбільш перспективних сеньйорських пар України закінчила кар’єру так само несподівано, як і злетіла до вершин.

Пара з Одеси Дмитро Капустинський та Євгенія Сікорська була в латиноамериканській програмі серед «Сеньйорів-1» другій на Кубку Світу WDSF, танцювала у півфіналі чемпіонату світу WDSF, стала четвертою у Штутгарті, але при цьому не виступала на сеньорських турнірах в Україні. Чотири роки тому вони закінчили активну кар’єру, що з урахуванням їх вдалих виступів виглядало повною несподіванкою. Євгенія пролила світло на те, чому ж все-таки так сталося, і на чому вона зі своїм партнером зосередилася сьогодні.

– Як так вийшло, що доля привела вас у бальні танці?

– Безпосередньо бальними танцями я почала займатися у 19 років. До цього займалася тим, що сьогодні називається контемпом. Тоді це просто називалося сучасними танцями. Був період, коли я закинула танці взагалі і займалася навчанням. І ось одного разу у моєї подруги був день народження. Ми його відсвяткували і нас «потягнуло» на танці, вирішили піти. Найближчі танці виявилися бальними. Це був клуб «Марич».

– У пару зі своїм партнером вдалося встати відразу?

– Ні. Скажу навіть більше. Мій партнер – це був той тренер, до якого я потрапила. Десь за рік після початку занять так вийшло, що ми встали у пару. Точно не пам’ятаю, але начебто це була його ініціатива.

– Відразу визначилися для себе, що будете танцювати виключно латину?

– «Стандарт» теж пробувала. Але він у мене ніяк не йшов. І це при тому, що мій партнер якраз в європейській програмі був сильнішим, ніж в латиноамериканській. Він займався бальними танцями з дитинства. Але оскільки зі стандартом у мене не складалося, вирішили зосередитися на одній програмі.

– Вихід на турніри був усвідомленим рішенням?

– Спочатку зацікавленості в турнірах особливої ​​не було. Років зо два ми позаймались у клубі «Марич», але потім зрозуміли, що там ми нікому не потрібні і пішли в інший клуб. Ну, а зараз у нас свій клуб – «Маестро». А тоді через якийсь час нам порадили взяти участь в професійних турнірах. Ми танцювали серед дорослих. Зіткнулися з тим, що професійний рух у нас в Україні не особливо підтримувалося і не особливо розвивався. Хочуть тільки якомога більше членських внесків. Плюс на той час було не так багато змагань по профікам по лінії WDSF.

Крім того, у нас був клуб, який поступово зростав і розвивався, кількість роботи збільшилася. Кількість тренувань ми вимушено зменшили. У підсумку прийшли до того, що якщо з професійною кар’єрою не склалося, можна спробувати танцювати в сеньйорах. Вік підійшов і там були досить великі склади у порівнянні з професіоналами. Та й географія турнірів більш велика.

– У підсумку у 2015 році ви потрапили на Кубок світу в Ніццу і стали там срібними призерами.

– Кубок світу знайшли в календарі. Там були досить специфічні умови участі. Потрібна була медична довідка, маса інших документів. Ми все зібрали і поїхали. Безвіза тоді не було, але у нас на той момент була польська мультивіза.

Нам дуже сподобалося у Ніцці. Це був, напевно, єдиний турнір, де організація була на дуже-дуже високому рівні. Аж до того, що учасникам турніру надали проїзні на трамвай, який їздив до місця проведення турніру. Готель знімали самі.

Друге місце стало великою несподіванкою для нас самих. Це був перший турнір, який судився за системою 2.0. Запам’яталося, тому що ми в чотирьох танцях були третіми, а за рахунок джайву стали другими. Це було просто щастя.

– Умови проведення були на рівні?

– Ну, за кордоном в більшості своїй гідні умови для спортсменів. У Ніцці запам’яталося відкриття. На цьому заході були не тільки бальні танці. Там різні види спорту були представлені і урочисте відкриття було для всіх. Роздягальні великі, простору багато, трибуни. Чудовий спортивний комплекс, одним словом.

– Чемпіонат світу в Салоу пізніше поступався за рівнем організації?

– У плані турботи про учасників краще, ніж в Ніцці, не було ніде, але в Іспанії була урочиста вечеря для танцюристів. Розкішна вечеря. Це курортне містечко. Зрозуміло, що це було взимку. Туристів там не було.

– Восьме місце на чемпіонаті світу вас засмутило?

– Так. Якщо в Ніцці результат здивував приємно, то в Салоу – неприємно. Я скажу так: від себе зробили все, що могли. Але якщо так нас оцінили ….

– Через рік ви завершили активну кар’єру. Чому?

– Дві причини, які вплинули на таке рішення. Одна – особиста. А друга причина – якраз відсутність підтримки українських пар на міжнародних турнірах. Я це назву так.

Я вважаю, що ми танцювали на гідному рівні. Вкладали в це все, що заробляли. Костюми, тренування, поїздки. Але ми зіткнулися з проблемою, що ми з України, і особливої ​​політичної підтримки у нас немає, ми нікому не потрібні, і наші результати не завжди об’єктивні. І я морально виявилася не готова до того, що маю вкладати все, а у підсумку задовольнятися самопереконанням, що танець – це мистецтво. Я розумію, що оцінювання суб’єктивне, але я не готова все віддавати і не отримувати свій максимум. Не кажу, що я краща за всіх і найгарніша танцівниця, але мені здавалося, що результати могли бути вищими.

– Сьогодні ви зосереджені на своєму клубі, але я так розумію, що сеньйорські пари його на турнірах не представляють?

– У нас є група дорослих танцюристів, які з нами працюють досить давно, але в змаганнях вони не беруть участі. Окремі спроби виходити на турніри були, але вони розуміють, чого для них буде коштувати участь в змаганнях, тому їм простіше займатися для себе. До бальних танців як до спорту вони не готові. Тому в основному наші учні – ті, хто будують спортивну кар’єру – починаючи від дітей і т.д. Перший спільний учень, яким ми особливо пишаємося – це Саша Добровольський.

(Примітка редакції: Олександр Добровольський і Валерія Шкіря були четвертими на Кубку України-2018 (ВФТС) і чемпіонаті України-2018 (ВФТС) серед дорослих. Пара Олександр Добровольський – Єлизавета Смирнова була 8-ю на Кубку Україну-2020 (ВФТС))

– Ви обрали тренерську кар’єру, судити не пробували?

– Мій партнер судить, а я не суджу. Я починала судити, але у підсумку відмовилася. На змаганнях мені важливіше знаходитися з дітьми, а суддя не має права спілкуватися з учнями під час турнірів. Ми розділили обов’язки.

– На ваш погляд, чи є перспективи у сеньйорського танцювання в Україні?

– Чесно кажучи, ми в Україні ніколи не танцювали в сеньйорах, оскільки турнірів було мало і склад в тій же латині не набирався. Останніми роками стало трохи краще. Мені здається, що всьому виною економічна ситуація. Те, що можуть дозволити собі сеньйори за кордоном, наші сеньйори не можуть собі дозволити. За кордон їздять одиниці, «фанатики». Хто це любить і більш-менш може собі дозволити.

– А все-таки, немає думок повернутися на паркет?

– Зізнаюся, мені дуже не вистачає цього, часом відвідують такі думки. Але, швидше за все, ні..

Фото: З особистого архіву Євгенії Сікорської