Дмитро Драмшев – Катерина Драмшева: чудова Love Story в танцювальних тонах

У житті кожної пари є моменти, які будуть згадуватися все життя – незвичайні, зворушливі. Іноді просто неможливо повірити, що таке трапляється.

Сеньйорські пари народжуються по-різному. Буває, це чоловік і дружина, які вирішили зайнятися бальними танцями в якийсь період спільного життя. Або ті сімейні пари, які танцюють разом з часів студентства. А буває, це зовсім і не сімейні пари, а люди, які просто не уявляють свого життя без бальних танців. Одним словом, варіантів достатньо. Але буває, що у справу втручається щасливий випадок, який прийнято називати одним словом – доля.

Пара із Запоріжжя Дмитро Драмшев – Катерина Драмшева, які представляють клуб «Стиль», можуть сказати, що зобов’язані бальним танцям народженню їхньої родини, де вже не просто підростають, а роблять перші кроки на паркеті їхні дочки – Маша і Юля. Досвід сеньорского танцювання у Дмитра і Каті поки невеликий, але вже є в активі кілька виграних турнірів і грандіозні плани на майбутнє. Але ж усе починалося з того самого щасливого випадку.

Дмитро: Ми обидва почали займатися танцями ще у школі. Батьки визначили туди що Катю, що мене. У підсумку я відходив років шість, Катя близько п’яти. Після цього була тривала перерва, і на танці ми повернулися, коли вже обидва працювали. Правда, окремо. Катя раніше.

Катя: Я танцювала в інституті в команді КВН. Коли команда перестала існувати, я вирішила повернутися у клуб, де танцювала в дитинстві. Просто любов до танців неможливо викинути з життя. Два роки ходила в Хобі-клас. Без партнера, просто для власного задоволення. Тим більше, що моя тітка, Оксана, танцювала, і я з нею за компанію ходила. І ось в один із днів познайомилася з Дмитром.

Дмитро: Того дня ми гуляли з другом, майбутнім кумом, пили пиво неподалік ДК «Металургів», де займався у дитинстві. Я кажу: «Давай зайдемо до мого колишнього тренера, Олександра Івановича Щербаня, я у нього колись займався. Відвідаємо». Ми піднялися на другий поверх, у фойє якраз йшли заняття. Ми з ним поспілкувалися, і я, як би між іншим, жартома запитав: «А чи немає у вас когось, з ким можна було б потанцювати? Щоб дівчинка не заміжня була». А він відповів: «Ось є – Катя».

Катя: Я добре пам’ятаю, що того дня ми відпрацьовували румбу.

Дмитро: Я сказав: «Добре, я прийду». І десь за тиждень прийшов на тренування. Але Катя в той період чомусь перестала танцювати, і я почав танцювати з її тіткою. В неї чи то партнер не ходив, то чи ще щось. Протанцював я з нею десь два тижні.

Катя: А потім мені зателефонувала Оксана, і суворим голосом сказала: «Бігом на заняття, тут такий хлопчик!» Я прийшла десь під кінець тренування, і в той день ми просто спробували потанцювати. Пам’ятаю, що це був просто основний хід румби. Зрозуміли, що нам удвох комфортно, і я повернулася на танці. Це було десь у жовтні 2007 року.

Дмитро: Потім у нас сталася перерва, я поїхав у Карпати, були інші справи, і тільки десь у лютому наступного року ми стали стабільно ходити на тренування. Паралельно почали зустрічатися. Через півтора роки я зробив Каті пропозицію, і ми одружилися. Через рік у нас народилася дитина, і танцями ми вже займалися рідко. Ще через 3,5 роки народилася друга дівчинка. У цей період ми приходили на тренування десь раз на місяць. Більше поспілкуватися, ніж танцювати. І лише коли Катя вийшла з другого декрету, діти підросли і старша пішла в садочок, ми повернулися до тренувань.

Участь у турнірах стало усвідомленим рішенням?

Катя: Ми просто відновлювали форму і не ставили собі за мету брати участь у конкурсах. Це було у 2016 році. Але за півроку тренер нас «підштовхнув» до участі в змаганнях.

Дмитро: Перший конкурс був у нас в Бердянську, в червні, в категорії «Дорослі».

Катя: Тільки вони мені про це не сказали. Я розраховувала, що то будуть «Сеньйори». Але я тоді за віком не проходила, тільки Дмитро.

Дмитро: Ми спеціально обирали невеликий турнір, щоб спробувати свої сили. У підсумку дорослі виявилися не такими вже слабкими, і в першому турнірі ми посіли третє місце з трьох пар. Там були пари років по 17-18, але до того моменту вони вже танцювали досить тривалий час і добре. Але це не відбило бажання танцювати. Що мені подобається в сеньйорах, що ти більше не змагаєшся, а отримуєш задоволення. Звичайно, момент змагальний присутній, і у фінал приємно виходити, і коли тебе добре оцінюють. Але ти більше радієш зустрічам. Для родини це взагалі незамінне, коли робота, діти, рутина, домашні справи. А танці – як ковток свіжого повітря. Ми виходимо на турніри і з людьми поспілкуватися, і з кимось познайомитися, і потанцювати, і самовиразитися. Ну і інші міста подивитися.

Катя: Ми дуже любимо подорожувати. І для нас кожен такий виїзд – свято. Хоча нас часто запитують, як ми все встигаємо – будинок, робота, діти, танці. Але мені здається, що це не перешкода, якщо є бажання.

Наскільки мені відомо, певний період ви танцювали виключно латиноамериканську програму?

Дмитро: Ми почали з латини. Близько року готували програму. У нас було тільки одне індивідуальне заняття на тиждень, на більше часу не було.

Катя: Згодом ми вирішили, що нам вже нудно і потрібно додавати стандарт. У підсумку ще рік ми готували цю програму. Тепер у нас вже було два «індиви» на тиждень – по одному на стандарт і латину. Групових занять не було. І у червні 2019 року в тому ж Бердянську, на тому ж турнірі, ми дебютували в стандарті, і з вересня вже танцюємо дві програми.

Існує поширена думка, що тренери часто не горять бажанням працювати з сеньйорськими парами. Мовляв, це не перспективно. Як з цим у вашому клубі?

Дмитро: У нас в клубі з сеньйорами працюють і Олександр Іванович Щербань і його син Антон Щербань. І працюють із задоволенням, люблять цю категорію, і дуже нас підтримують. У нашому клубі близько десяти сеньйорських пар, приблизно половина з них беруть участь в конкурсах. Решта займаються у хобі-групі. Ми в основному працюємо з Антоном.

Як у вас проходять Індиві – часто з’ясовуєте стосунки?

Дмитро: Практично на кожному тренуванні у нас є якісь моменти суперечок, якісь розбіжності. Я вважаю це нормальним, неможливо танцювати і нічого одне одному не говорити. Виникають моменти, коли я бачу, що Каті десь потрібно підказати, допомогти. Катя часто сприймає це як критику, і починає з цим боротися. Починаються суперечки. Але найголовніше, що закінчення тренування завжди на позитивній хвилі. Я прихильник того, що краще нехай буде бурхлива суперечка на тренуванні, але на турнірі щоб було все спокійно.

Катя: У нас така ситуація, що коли він танцював в молодості, то на більш високому рівні. Якщо я танцювала трохи, для себе, а він брав участь у конкурсах. У нього більше досвіду, і буває, що на тренуваннях він «вмикає» цей досвід.

Не можу не запитати про улюблені танці, адже неможливо все любити однаково.

Катя: У мене в стандарті танго, а в латині самба. У дитинстві джайв був найнелюбимішим тануем, а зараз я від нього отримую колосальне задоволення.

Дмитро: У мене віденський вальс. Хоча це залежить від настрою. Коли відчуваю в собі агресію, то танго подобається, коли абсолютно спокійний, то повільний вальс. Коли романтичний настрій – румба, коли веселий – джайв, квікстеп. У людини багато емоцій, і кожен танець дарує якусь свою.

Як реагують на ваше захоплення танці оточення – друзі, знайомі?

Дмитро: Зараз всі підтримують і радіють за нас. І, можливо, по-білому заздрять. А ось у дитинстві були певні нюанси. Тому що хлопці займалися боксом, кікбоксингом, футболом, а я тут – бальник. Серед хлопців це було якось неприйнятно, непрестижно, незрозуміло. Зараз все інакше. Я коли фотки викладаю у «Фейсбуці», всі дивляться і аплодують. Тому що більшість сидять вдома, з дітьми, і думають – млін, нічого не встигаємо. Дивляться на нас. А ми і танцюємо, і у басейн ходимо, плаваємо, і подорожуємо. Можна все встигати.

Катя: Родина наша дуже підтримує, і мами в першу чергу. Плюс моя тітка танцює. Напевно, без їх підтримки ми б не танцювали.

Для партнерки одне з найголовніших питань – сукні. Хто відповідає за танцювальний гардероб?

Катя: У нас є головний помічник по нарядам – ​​це Мітіна мама, вона шиє. Вона раніше шила бальні сукні його партнеркам. Усі мої наряди – це її рук справа. Шиє, перешиває. Дмитру ми просто показуємо, отримуємо його схвалення, але в основному ми з нею все обговорюємо.

Дмитро: Стандартні сукня коштує не дешево. Кілька років тому моя мама була в Італії, купила там плаття і нічого нікому не сказала. Відклала це плаття, і подарувала нам на десятиріччя спільного життя, зробивши з цього плаття на стандарт. Хоча на той момент ми навіть не думали про те, що будемо танцювати європейську програму. Наші мами хворіють танцями і для нас вони головна підтримка. Моя мама часто їздить з нами на турніри.

Діти вже починають йти за вами?

Катя: Наші діти в цьому році пішли на танці. Це було їхнє рішення, ми абсолютно не наполягали. Ми брали їх на тренування, возили з собою на конкурси. Ми чекали той момент, коли вони самі захочуть. І ось у серпні вони почали займатися. Старшій, Маші, 8 років, Юляшкі 5 років.

Дмитро: Але ми захоплюємося не лише танцями. Ми два роки ходимо на плавання. І крепатуру м’язів знімає, і для спини корисно. Стабільно два рази на тиждень плаваємо.

Ви різні у житті і на паркеті?

Дмитро: У житті я більш спокійний, урівноважений, ніж на паркеті. А у танцях я більш емоційний, особливо в латиноамериканській програмі. Буваю зухвалим і навіть різким. Я розкриваюся. Катя теж розкривається, але далеко не повністю.

Катя: Так, мені важче розкритися на паркеті, ніж Дмитру. Я більш стримана.

Що ви знаходите для себе саме у сеньйорському танцюванні?

Дмитро: Коли я був школярем, і танцював, це була гонитва за фіналами, за призовими місцями. Всі думки були про це. І коли ти пролітав, то це було все – і на тренування не піду, і з партнеркою сварилися-лаялися. А сьогодні ми ходимо на танці не тому, що нас батьки запхали туди, а тому що ми там познайомилися. По-друге, нам це подобається. І на турнірах ми отримуємо задоволення. А змагальний момент – на другому місці. Тут уже важливіше не місце, а відчуття, чи сподобалося це тобі самому, чи гармонійно вийшло станцювати у парі.

Катя: Плюс атмосфера на паркеті і за паркетом. Спілкування – це теж додаткові емоції.

Є турніри, на яких вам би хотілося побувати?

Дмитро: Поки ми брали участь тільки в українських турнірах, але вже в найближчому майбутньому плануємо відкрити для себе і міжнародні змагання. Хотілося б взяти участь в турнірі, де мінімум 50 пар. Стовідсотково ставимо за мету станцювати на турнірі у Блекпулі, цікаві турніри проходять в Шанхаї та Сінгапурі. Так що у нас все попереду.

У матеріалі використані фото з особистого архіву родини Драмшевих.