Сергій Чуйков – Валентина Чуйкова: Про глиняні кубки, білі капці і пожежну тривогу

Легенди українських бальних танців у категорії сеньйори поділилися дивовижними історіями з життя на паркеті.

2020 рік

Дідусь з онучкою на дитячому майданчику біля будинку. Онучка каже дідусеві: “Покружляй мене”. Дідусь бере онучку на руки і вони кружляють. Внучці це подобається, вона довіряє дідусеві і інстинктивно розуміє, що він це вміє робити добре.

Понад 30 років тому

Розмова подружжя:

– Приходь до нас в групу займатися бальними танцями, – каже Вона, думаючи, що набридло вчити сьогоднішнього ненадійного партнера.

– Не чоловіча це справа – танцювати, – відповідає Він, колишній спортсмен – легкоатлет.

Але неодноразове повернення подружжя до цієї розмови призвели до такої домовленості: Вона (на той час закінчила курси водіїв, але так і не бажає сідає за кермо) возить чоловіка на тренування (для практики), а Він (думаючи, що цей каприз швидко закінчиться) приходить на тренування і стає з нею в пару. Так виникла ще одна танцювальна пара. До речі, Він танцює, а Вона – не сідає за кермо.

Сергій та Валентина Чуйкова – єдина танцювальна пара в Україні в категорії «Сеньйори-4». І найтитулованіша. Загальний вік танцювальної пари на сьогодні – 127 років. Але вони як і раніше молоді душею, як і раніше на паркеті, нехай поки тільки повертають колишні кондиції. Народження внучки внесло корективи в їх життєвий ритм, але не заглушило бажання танцювати. І питання їх повернення  – справа часу, хоча вони вже поза часом. Вони давно всім все довели. Ми неодноразово розповідали про їхні досягнення на чемпіонатах світу, але це – крапля в морі у порівнянні з їхньою кар’єрою. Яка починалася аж ніяк не банально.

Історію їх танцювальногожиття розповів Сергій, оскільки Валентина була зайнята онукою – а що може бути важливішим за дітей?

Від трудового табору до власного танцклубу

– Ми з Валею вчилися в одній школі, а познайомилися у трудовому таборі, куди за радянських часів відправляли всіх школярів. Жили ми в наметах. Тоді дітям можна було працювати лише 4 години на день, а потім проводилися різні заходи. У тому числі дискотеки. Ось так після збору огірків і помідорів на таких дискотеках і проводили час. Там і познайомилися. Ну, як познайомилися – скоріше дізналися одне про одного. Я тоді переходив з дев’ятого класу в десятий, а Валя на два роки молодша. Для мене вона була маленькою дівчинкою, що на неї було дивитися? А вже зустрічатися почали пізніше. Оскільки вчилися ми в одній школі, то і жили в одному мікрорайоні. Просто зіткнулися на вулиці, розговорилися. Потім почали зустрічатися. Хоча Валя зізналася, що на той час вже поклала на мене око. Навесні ми зустрілися, а у вересні вже одружилися.

– Про танці тоді не йшлося?

– У нас були різні захоплення. Валя з дитинства займалася музикою – грала на фортепіано і паралельно баяні та скрипці, закінчила музичну школу, почала займатися танцями. Я з 6 класу займався десятиборством, був у збірній України. Коли пішли травми, довелося перейти в біг на 110 м з бар’єрами. Але чим далі, тим займатися спортом вже було безперспективно. Коли з’явилася сім’я, ми вже почали займатися бізнесом. В кінці 1970-х це було навіть легше, ніж на початку 2000-х. Я вчився заочно, Валя закінчила річні курси бухгалтерів. Займалися виготовленням меблів.

– А потім все-таки «підписалися» на танці?

– У Валі постійно не ладилося з партнерами. То студент, який вічно кудись пропадав. То військовий, якого відправили кудись служити. Одним словом, дружина все-таки вмовила. Мені було 33 чи 34 роки. Ми займалися у харківському клубі «Горизонт». Це була школа Олексія Литвинова. У групі, яку тренував Алік Лисенко, було близько десяти пар, причому всі були дорослими, всі були початківцями. В Україні на той час таких груп не було. На жаль, в строю сьогодні з тієї групи залишився тільки Олександр Копилов.

– Танці захопили?

– Я зрозумів, що це серйозно, коли побачив, що група дружна. Ми приходили туди не тільки потанцювати, але і поговорити, поспілкуватися. Я зловив себе на думці, що мені подобається туди приходити, подобається атмосфера. Та й тренер був відмінний. Алік з дружиною перед розпадом СРСР увійшли до трійки найкращих у стандарті в Союзі.

Група була платна. Але плата була чисто символічна. На той момент для нас це були не гроші взагалі. Тренувалися три рази на тиждень.

Згодом Аліка запросили попрацювати на Кіпрі. А ми навіть встигли заснувати свій клуб, де було близько 30 дитячих пар, яких ми могли виставити на турнір. Причому, на той час ми вже переїхали з самого Харкова до передмістя – Дергачі. Це 5 км від Харкова, якщо переїхати міст на об’їзній дорозі. Купили там ділянку, побудували будинок.

У гонитві за адреналіном

– Ви займалися для себе, чому вирішили почати турнірну кар’єру?

– Після того, як пішов з великого спорту, мені не вистачало адреналіну, який там був присутній. Коли я серйозно займався легкою атлетикою, ми виконували різні вправи, а медики дуже серйозно стежили в радянські часи за станом спортсменів. І бували моменти після вправ, коли пульс сягав 260 ударів на хвилину. Тому в турнірах завжди брав участь із задоволенням, це давало той самий адреналін. До самого танцю я ставився не надто серйозно, а ось змагання серйозно заводили. Дуже часто це мені і заважало. Виходило, що я не дуже уважно, як зараз, слухав музику. Думки були зайняті іншим.

– Турніри – якими вони були в ті часи, яке було ставлення до сеньйорських пар?

– На багатьох турнірах до сеньйорів було дуже тепле ставлення. Наприклад, ми років 6 поспіль їздили на «Кримський трофей» у Севастополь. Організовував турнір Геннадій Олексієвський. Тоді і в Криму було кілька своїх пар, і росіяни приїздили. А до сеньйорів ставлення завжди було шанобливе. Бувало так, що після змагань нас запрошували на загальне застілля з суддями. Одного разу на військовому катері вивозили на острів на відпочинок. Кожен раз були цікаві кубки та подарунки. Один з «забутих» подарунків знайшовся у будинку під шафою більш ніж через десять років – це був коньяк «Кутузов» в дерев’яній упаковці.

Пригадується і турнір у смт. Комсомольське, організатор Геннадій Ісичко: для сеньйорів після турніру була організована безкоштовна сауна з чаюванням, а наступного дня басейн.

До речі, на початку нашого сеньйорського танцювання на турнірах пари в Україні були дуже дружні. Після турнірів всі, хто не спізнювався на поїзд, збиралися разом і відзначали зустріч.

– Пригадуються якісь оригінальні призи?

– Взагалі в нашій колекції понад 75 кубків з українських і закордонних турнірів. Є й унікальні. Наприклад, кубок за перемогу в турнірі з 10 танців на «Кримському трофеї». Сам Кубок зроблений з глини і складається з трьох частин: партнер, партнерка і тренер. З огляду на те, що він глиняний, а висоту має 40 см, дуже важкий. Медалі теж були глиняні. Того року ми виграли також окремо стандарт і окремо латину. Можете собі уявити вагу валізи, яку довелося везти додому. Вона була просто непідйомною.

“Ворушіть булками”

– Перший закордонний турнір пам’ятаєте?

– Це був «Блекпул» у 2002 році. До того моменту ми вже переїхали з Харкова до Дніпра, і поїздку організував нинішній керівник «Гармонії» Олег Петровський. Тоді в Англію поїхали три пари – ми, Олена Мартишенко з партнером Ігорем, а також Кирило і Ольга Мальовані.

З огляду на те, що це був наш перший виїзд за кордон, то все було в дивину. Наприклад, ми жили в приватному готелі неподалік від місця проведення турніру. У номері був лічильник, куди потрібно було кидати монетку, щоб не вимикалося світло. Ми зіткнулися з цим, коли раптом воно погасло. Підійшов до лічильника, думав пробки вибило. Дивлюся, а там отвір, куди грошики кидати, як у нас в радянські часи в телефоні-автоматі.

Ще запам’ятався в Блекпулі зал ігрових автоматів, увійшовши до якого ти не бачиш його кінця. У самому «Вінтергардені” не дозволялося фотографувати. Але там такі уматні фігури стояли, що неможливо було втриматися. У нас є в домашній колекції фото, де на задньому плані якраз табличка, що забороняє зйомку.

– Яке враження справив турнір?

– Для нас це було більше пізнання танцювального руху, ніж відчуття спортивного турніру. До речі, в плані організації турнір в Блекпулі не надто вразив. Для перевдягання мало місця, всі спортсмени де попало сидять – аж до того, що в коридорі переодягатися – постелив рушник і вперед.

А ось сам танцювальний рух вразив. Вперше побачили японців на паркеті, вперше бачили, що між програмами вмикають музику, і глядачі виходять і танцюють. Основні кроки. В основному ж глядачі – це початківці танцюристи, які в клубах займаються, але ще такого рівня, що не можуть танцювати на високому рівні.

Ми там ще в одному турнірі взяли участь. Справа в тому, що «Вінтергарден» – це комплекс, який займає цілий квартал. Чого там тільки немає – аж до опери. Сам «Блекпул» триває 9 днів, але один день перерва. І ось в одній з веж під час перерви був турнір. Там нас в латині обійшла одна пара, де партнерка була, скажімо так, «Пампушка». Я запитав у одного тренера, як ми могли їм програти? Він сказав: «Розумієте, ви танцюєте як спортсмени, а вони танцюють самбу – як самбу. Булками треба більше ворушити».

За державу прикро

– На початку 2000-х ваша пара неодноразово представляла Україну на чемпіонатах світу, а потім раптом настала тривала перерва. З чим це було пов’язано?

– Мабуть, це найнеприємніший момент, з яким довелося зіткнутися у бальних танцях. Як відомо, є дві конкуруючі міжнародні федерації – WDSF і WDC. І в залежності від того, в яку федерацію входить клуб, там ти і змушений виступати. Це в Харкові ми займалися в одному клубі, а в Дніпрі у нас їх було багато – були в «Гармонії», були у Кирила Мальованого, коли він з «Гармонії» пішов, були у Олени Єжової, займалися в «Каскаді» в медичній академії . Завжди були якісь нюанси. Десь рівень викладання був не той, десь зал був такої якості, що тренуватися було неможливо, десь добре давали латину, але не було можливості якісно займатися стандартом.

Але справа навіть не в цьому. Знаєте, в чому головна біда бальних танців? У тому, що часто тренери вважають себе господарями спортсменів. І з великими ревнощами ставляться до того, що ти танцюєш в турнірі іншої федерації чи поїхав на індив до іншого тренера. Це не нормально, ми ж не кріпаки.

Я вважаю, що людина має сама обирати, з ким займатися і сама вирішувати, на які турніри їздити. Тому що вона платить за це власні гроші. Так, є особистий тренер, можна з ним порадитися. Але якщо ти розумієш, що у когось гарний рівень, і ти зможеш отримати нові знання та навички, то не повинно бути перешкод. Мені важко з цим змиритися. Я займався професійно спортом в радянські часи. І коли досяг вже певного рівня, то не я платив гроші, а мені платили. Оплачували збори, проживання, харчування. А в танцях ти платиш за все сам, але при цьому часто стикаєшся з нерозумінням того, що хочеш зростати і прогресувати.

– Ви працювали з багатьма тренерами?

– Займаючись в своїх клубах, ми часто їздили до Харкова, де всіх тренерів знали особисто. Брали Індиві у Сергія Пелеха. Крім того, з Юлією Спесивцевою їздили на збори влітку, їздили на збори з Костянтином Бобрусем.

Взагалі в Харкові дуже добре ставлення до сеньйорських пар, у тому числі при проведенні турнірів. Іноді приїжджали в гості до дочки і випадково дізнавалися, що в цей день проходить турнір. І організатори нас пускали без попередньої реєстрації. Та й стартові внески були мінімальними.

– Той факт, що займалися в клубах різних федерацій, створював додаткові проблеми?

– Наведу тільки один приклад. Міжнародний турнір у Москві. Ми пройшли в фінал з чвертьфіналу. Єдина з українських пар. Причому, якщо судити за попередніми результатами, претендували на місце в трійці. Під час танцю самба турнір зупиняють і оголошують, що Сергій і Валентина Чуйкови знімаються з турніру через участь в чемпіонаті світу іншої організації.

Уявляєте наш стан? Ворогові не побажаю пережити те, що пережили тоді ми. У той момент ми не стали нічого робити. А потім нам підказали, що потрібно було звертатися в суд. І ми б виграли цю справу. Тому що, якщо тебе вже зареєстрували на турнір, то повинні були дати відтанцювати. А так, ми готувалися, витратили власні гроші на поїздку, і з нами так вчинили.

Через такв чвари між організаціями, організаторами, клубами втрачається головне – чесний спорт. У підсумку, як в знаменитому фільмі: «За державу прикро».

– Чи траплялися ще моменти, коли за державу було прикро?

– Пригадується чемпіонат світу на Мальорці. На параді ми несемо прапор України. Нас розпирає від гордості. Якщо раніше на чемпіонатах світу федерація оплачувала проживання, то потім ця практика припинилася. Готель через інтернет бронював сам заздалегідь. Це був номер у багатоповерховому готелі, що складався з: загальної кімнати близько 25 метрів, в якій розділена барною стійкою кухня, з усім необхідним інвентарем, і обідня зона з розкладним диваном, кріслами, столом, стільцями для обідів і плоским телевізором.

Друга кімната – спальня з двома ліжками, шафою на всю стіну, сейфом, тумбочками та стільцем. Велика душова кімната (близько 8 квадратних метрів) з усім новим обладнанням. Велика лоджія з видом на море і гори, на якій стояли лежаки і стіл. Все в дуже гарному стані. Можна було спокійно жити вчотирьох. Вартість номера 30 євро, на той момент – близько 300 гривень.

Чому я так детально описую. Після чемпіонату світу і невеликого відпочинку їхати від такої краси (кінець квітня, 150 метрів від моря) не хотілося. Але всі квитки бронювали заздалегідь, так що близько 1:30 ночі ми приземлилися в Києві, Жуляни. Потрібно було десь переспати до ранку. Через дорогу від аеропорту готель (назва не пам’ятаю, може його вже і немає). На сходинках входу нас «зустрічають» дві жінки, що палили, невизначеного віку. Якби я не продзвонив заздалегідь, нас би «доброзичливі» леді туди не пустили.

Тягнемо на другий поверх речі (ліфта немає). Нам відкривають один з вільних номерів за 280 гривень: дві маленькі кімнати з застійним запахом. В першу чергу мені кинулася в очі «вухата» антена родом з мого дитинства на телевізорі того ж віку (він був несправний). Напевно, антураж. Далі було ще «веселіше». В одній кімнаті продавлений диван з кріслами невизначеного віку і кольору, в іншій два не прибрані ліжка (нам видали постільну білизну). Холодильник виявився непрацюючим, довелося просити чергову помістити наші продукти до неї в холодильник. У душовій ремонту не було, судячи з вигляду, з моменту спорудження будинку. Як то кажуть, відчуйте різницю. Стало дуже сумно.

– Але все-таки приємних моментів напевно було більше?

– Безумовно. Взагалі спочатку ми ставилися до турнірів, як до змагань, а згодом почали сприймати їх як подорожі. Будучи у Відні, Парижі, Штутгарті, Лондоні, на Мальорці і в інших містах Європи, ми відвідували їхні пам’ятки, що і рекомендуємо іншим, хто виїжджають на міжнародні турніри. Бажано ще вдома планувати відвідування місць, які вам хочеться подивитися. Для цього є інтернет і все можна розрахувати заздалегідь.

Що стосується приємних моментів, то згадується чемпіонат світу у Вецларі. Дивно, але в аеропорту Франкфурта-на-Майні (66 км від Вецлара) на особистій машині нас зустрів батько чемпіона попереднього чемпіонату світу серед сеньйорів. Розмова дорогою була складною через погане знання нами німецької мови. В цей же день всіх спортсменів, з тих, хто вже прилетів (бажаючих) на автобусі відвезли в місцевий танцклуб для розминки.

Вразили роздягальні: шафки, які закриваються, кілька душових кабін і стопки чистих рушників, і туалети в роздягальні. На той момент для нас це була фантастика. Наступного ранку у нас в номері пролунав телефонний дзвінок. «Що робити, як я буду відповідати, або що зрозумію на німецькій мові», – подумав я, але трубку підняв. З протилежного боку пролунала чиста українська мова. Телефонував чоловік, пояснивши, що займається танцями в клубі організаторів чемпіонату, і вони попросили допомагати нам. На питання, як давно він в Німеччині, відповідь: «Довелося переїхати з Чернівців перед війною, тому що мій дідусь німець».

«А скільки ж вам років?» – питаю я. У відповідь він засміявся: «Сто!». Він нам показав пам’ятки міста, ми побували у нього в гостях і зрозуміли, що такі люди, хоча, фактично, все життя прожили в Німеччині, але вважають себе українцями, не забувають українську мову і цікавляться подіями в нашій країні.

З приємних моментів можу згадати також чемпіонат світу в Антверпені. Всіх спортсменів після турніру запросили на загальний безкоштовний «шведський стіл». На тій же Мальорці подарували красиві сумки і білі капці – напевно, вирішили, що настав час.

Хибна тривога і не той аеропорт

– А можете згадати якісь курйозні ситуації, в яких довелося побувати?

– Відень. Ми на паркеті. Стандарт. Вимикають музику. І щось оголошують англійською мовою. Всі кудись швидко йдуть. І ми з усіма, нічого не розуміючи. Вмикається сирена. Під час поїздки з’ясовується – пожежа, і всіх евакуюють. Перед виходом ми розуміємо, що ми в «стандарті», а наші речі, гроші і документи залишилися в роздягальні. Думка: «А якщо все згорить?» Ми різко, перед дверима на вулицю розвертаємося і біжимо по довгих коридорах до нашої роздягальні, а за нами женеться і кричить охорона. Сирена перестала вити. Охорона перестала гнатися. Виявилося, хибна тривога. Турнір продовжили.

– Через незнання мови часто потрапляли у “веселі ситуації”?

– Виникали проблеми – і на турнірах, і в побуті. Наприклад, одного разу ми прилетіли в Бельгію не в той аеропорт, де нас повинні були зустрічати. Добре, що були не самі. Ми ще в 90-х подружилися з парою Павло Орел – Олена Орел, постійно їздили разом на турніри. Тому навіть вночі в іншій країні було не так страшно. Добре, що в аеропорту знайшлася людина, яка говорила російською. Випадковий знайомий. Так ось він сильно допоміг – зв’язався з організаторами турніру, і все у підсумку закінчилося добре.

Що стосується самих турнірів, то і там виникали казуси. Одного разу ми відтанцювали перший раунд і чекали продовження. Чекаємо-чекаємо, а нічого не відбувається. Виявилося, що другий раунд перенесли в інший зал. Ми ноги в руки і туди. А ще номери на спині були тризначними, ми не розуміли чужою мовою, коли нам виходити. Допомагали інші учасники. А був випадок, коли один суддя сказав: «Стійте біля мене!» І коли оголошували номер нашої пари, то давав знак виходити на паркет.

– Протягом останніх двох років ви присвятили внучці, але тепер знову готові вийти на паркет?

– Внучка підростає і нас знову тягне на паркет. Два роки без танців – це багато. Ми вже приступили до тренувань і сподіваємося, що все вийде. І мріємо, що наших сеньйорських пар на міжнародних і українських турнірах буде так само багато, як, наприклад, італійських.

Але поки обережно входимо в форму. Тим більше, що ми танцюємо десятку. Чому десятка? Характер у мене такий, що підходить. І Валі подобається. Хоча ми розуміємо, що це нам абсолютно не вигідно. Але якось не хочеться і кидати.

Щоб виходити на турніри, потрібно себе почувати добре. Особливо в Україні, коли ти «Сеньйори-4», а змушений виходити на паркет з парами набагато молодшими. Адже ти вже не можеш деякі рухи зробити, як в 30 років. Свого часу я легко сідав на поперечний шпагат і міг зробити сальто на рівному місці. Зрозуміло, що сьогодні я вже цього не зроблю. І наші суперники сильніші за нас саме в плані віку. Ті, хто застав Союз, мають пам’ятати, що навіть норми ГТО були по вікових групах. На жаль, в Україні поки це не реально в сеньйорському танцюванні.

– Але ж є ще міжнародні турніри, де сеньйорів набагато більше?

– Тут теж є проблема. Так, «Сеньйори-4» дуже численна категорія, але у WDSF. Клуб, в якому ми сьогодні займаємося, відноситься до WDC. А там не все так райдужно. Там набагато менше пар. Раніше чемпіонати світу проходили в Парижі, в «Діснейленді», але тепер їх перенесли в Дублін. Мало того, що за візою потрібно буде побігати і дорога обійдеться дорого, так ще й з турнірної точки зору там немає чого робити. Який сенс їхати на турнір, де не набирається пар навіть на півфіналу або чвертьфінал? Тому питання, де танцювати, стоїть для нас гостро. Але нічого, увійдемо в форму, потім будемо думати, що робити.

Досьє

Кращі результати:

1 місце – WDC Disney Resort 2008  Франція – Paris 5 грудня 2008 г. Senior O45 Ballroom 7 грудня 2008 г.

1 місце – WDC Disney Resort 2008 Франція – Paris 5 грудня 2008 г. Senior O45 Latin 7 грудня 2008 г.

1 місце – WDC Disney Resort 2009 Франція – Paris  O/45 Latin

2 місце – WDC Disney Resort 2009  Франція – Paris  World O/45 Latin

2 місце – WDC Disney Resort 2009 Франція – Paris  O/45 Ballroom

3 місце –  WDC Disney Resort 2009 Франція – Paris World O/45 Ballroom

2 місце –  XXVII-Москвич-2005 Росія – Moscow Грандсеньйори Latin

4 місце – XXXI. Moskvitch 2009 Росія – Moscow Senior II Latin

1 місце –  Crimea Trophy 2005 Україна – Sevastopol  Senior Standard

1 місце – Crimea Trophy 2005 Україна – Sevastopol  Senior Latin

4 місце –  6th Antwerp Stars Cup 2006 Бельгія – Antwerpen Senior II Latin

German Open 2012  WDSF Senior III Open Standard Німеччини – Stuttgart – 45 место из более 200 пар

Фото з особистого архіву родини Чуйкових.