АНДРІЙ КОКОДИНЯК – ОКСАНА ХОМ’ЯК: ЛЬВІВСЬКІ «енерджайзери» з чемпіонським характером

Чинні володарі Кубку України з бальних танців в категорії “Сеньйори”, представники львівського танцювального клубу «Едельвейс» абсолютно різні в житті, але вміють бути єдиним цілим на паркеті.

Вони справді дуже різні, але це плюс – вони доповнюють один одного. Енергійна, цілеспрямована, часом нестримна, по-спортивному зухвала партнерка. Майже цунамі.
Спокійний і врівноважений, але в той же час зібраний партнер. Разом вони веселі та відкриті. Іноді навіть виглядають як змовники. В танцях самокритичні і прагнуть до прогресу.

Пара Андрій Кокодиняк – Оксана Хом’як виступають на турнірах відносно недавно, а це означає, що у них ще все попереду. У всякому разі, їх очі горять, вони прагнуть нових випробувань. Історія появи цієї танцювальної пари незвичайна і зовсім непоказова, але саме цим і цікава.

Оксана: Він у мене перший партнер, а я у нього сьома партнерка. Переважно, в сеньйорах сімейні пари, а ми ті два відсотки неодружених. Відповідно, у кожного була своя дорога в танці.

У мене не було танців в дитинстві, тому не можна сказати, що я займалася, кинула, а потім знову повернулася. Почалося це років 8 тому. Я вийшла після декрету і шукала, чим би зайнятися. Пішла з кумою на якийсь стандартний фітнес. Це було нудно по 50 разів присідати і віджиматися. А поруч з будинком була танцювальна студія, де проводилися якісь заняття. Я просто підійшла і подивилася на дверях розклад. У ті дні, які мене підходили, були заняття з бальних танців. Ну, нехай будуть танці. Пішла. Там була хобі-група, філія нашого клубу «Едельвейс». Такий собі жіночий танцювальний батальйон. Років чотири ми так займалися, ставили показові номери, влаштовували звітні концерти. Наш тренер, Роман Андрійчак, намагався робити цікаві номери. Пам’ятаю, дуже красивий був віденський вальс дівчачий, пасодобль, самба.

На якомусь етапі Андрій прийшов до нас. Спочатку він з іншою партнеркою танцював. Але одного разу вона не прийшла, іншим разом він не прийшов – щось в них не склалося. Потім Андрій прийшов і сказав: «Давай з тобою спробуємо».

Андрій: Хто сказав, я? Ні, а може і так, я просто не пам’ятаю.

Оксана: На перших порах мені було важко. Мені сказали, що Андрій вже певний час танцював, і на змагання їздив, і багато партнерок було. Одним словом, на перших порах йому було дуже важко мене привести до тями.

Андрій: У нас просто різниця в рості велика, було незвично. Я завжди з дитинства танцював –
дискотеки і т. д. Після алкоголю був такий танцюрист, що «ах» (сміється). А тепер чим більше займаюся, тим більше розумію, що я не вмію танцювати. А починалася все просто. Старша донька сказала: «Тато, нічого не знаю, але на випускному ми танцюємо вальс». У підсумку ми його так і не зтанцювали, але це був стимул піти на танці і навчитися. Мені було 35 років. Далі класичний сценарій – тиц-ниц, так і залишився в тій хобі-групі. Тим більше, що партнери
завжди в дефіциті. Ми спускалися зі свого залу вниз – туди, де займалися дівчата, і відразу: «Партнер! хоп – йди сюди!» Я якось навіть не пручався.

– Справді було стільки партнерок до Оксани?

Андрій: Так. Місцеві конкурси я навіть не вважаю, з усіма брав участь. А так, що почали серйозно працювати, то це було вже з п’ятою партнеркою. Її звали Леся. Коли з шостою партнеркою танцював, то в мене почалися проблеми з коліном. Різниця у віці була 20 років. Вона розвиватися хотіла. Я їй сказав: «Іди шукай собі молодого партнера».

Оксана: Але душа вимагала танців …

Андрій: Десь через півроку коліна перестали боліти і я почав шукати партнерку. А де шукати?
Почав ходити туди, де люди займаються. Пробував-пробував, так ми і встали в пару з Оксаною.

Оксана: Це були гарні часи. У групі Романа Андрійчака завжди було затишно, комфортно, я
відчувала себе як вдома. Але то була хобі-група. І тоді Андрій сказав: «Якщо хочемо працювати на результат, а не для себе, давай розвиватися, рухатися далі». І ми пішли в дорослу групу до Всеволода Левицького.

Андрій: Важливо було висмикнути Оксану з тієї жіночої групи, щоб вона побачила різницю в рівні.

Оксана: Зараз ми вже тренуємося чотири рази на тиждень. Два групових заняття в тиждень, один раз індивідуальні заняття та відпрацювання.

– Тренер з вами охоче займався?

Андрій: У нас немає такого, щоб тренеру було нецікаво з кимось працювати. Головне – твоє
бажання і самовіддача. Ти приходиш до тренера, він «опускається» на твій рівень і працює,
виходячи з твоїх можливостей. Можеш краще – вимоги підвищуються.

Оксана: Тренер завжди бачить твоє ставлення до танцю, бачить, коли ти вимогливо до себе
ставишся. І його ставлення до тебе теж змінюється, тому що йому хочеться вкладати свої знання і вміння в тих, кому це потрібно і цікаво.

– Перші враження від турнірів, в яких брали участь?

Оксана: Коли починали танцювати разом, то не думали, що буде все так серйозно, що будемо по змаганнях їздити. Напевно, точкою відліку можна вважати 2016 рік, коли ми взяли участь в чемпіонаті Львівської області. Якось вдало все пройшло, і так все почалось.
Андрій: Ну, турнір пройшов нормально, тому що в нашій в категорії 2-3 пари, а не 30, де ми б
відразу вилетіли.

Оксана: Це правда. До речі, тоді ще танцювали Єлизавета і Ігор Гуршали. Це був їх останній
турнір.

Андрій: Вони, напевно, просто побачили, що ми вийшли і вирішили, що все – зміна прийшла
(сміється).

Оксана: Сеньйорських турнірів в Україні не так багато, і ми, щоб психологічно адаптуватися, часто виходимо в категорії «Молодь + Дорослі Rising Star”. Виходимо, щоб спробувати свої сили на паркеті. Іноді доходить до смішного. Коли ми заходимо в роздягальню, а там одна молодь. Починаються питання: «Ой, а ви тут дітей привели танцювати? Або шоу номер будете танцювати?» Бачать, що ми за віком не вписуємося. Це викликає здивування.
Хоча мами тих дітей з трибун нас дуже підтримують, тому що ми одного віку з ними. І дітям своїм аплодують, і нам заразом.

А ось судді частенько реагують дивно. Коли ми виходимо на паркет, вони бачать, що ми сильніші і більш технічно танцюємо ніж деякі пари. Але нам жодне хрестика, тому що всі знають – ми сеньйорська пара. Хочете спробюувати паркет – будь ласка, але хрести – тим, кому потрібніше.

– У клубі диктують, на які турніри і в які категорії ходити?

Оксана: Ні, звичайно. Я вважаю, що коли мова заходить про сеньйорські пари, важливо, щоб тренер і клуб адаптувалися під те, що пара доросла, має свій досвід, свій ритм життя, і не можна таку пару втиснути в якісь рамки – де і коли танцювати на турнірах. Це ж не діти, і не юніори. Це доросла пара, в якої є багато моментів в житті, які потрібно «склеїти» так, щоб і час на танці був.

Наш перший міжнародний турнір був в Ризі, це був грудень 2018 року. Коли ти перший раз
потрапляєш на такий турнір, то очі широко відкриваються, і як танцюрист-сеньйор починаєш
розуміти, які в тебе є перспективи. Це зовсім інший танцювальний світ. І після цього турніру наш тренер сказав: «Вам потрібно змінювати композиції, щоб відповідати такому рівню змагань». І ми якраз почали міняти композиції. Тренер вже починає під нас адаптовуватися в залежності від того, які завдання і цілі ми ставимо. Це дуже важливо.

Андрій: Хоча є моменти, які я реально не можу зробити, фізично не тягну. Тоді тренер каже «Ок», давай ми поставимо то, що тобі легше, але красивіше.

Оксана: Пам’ятаю, у вальсі нам поставили нову сторону, дуже складну. А перед тим у нас була така зв’язка, яка ніяк не виходила. То ж ми коли «засіли» опрацювати ту супер суперскладну, та попередня почала виходити сам собою.

– Хочеш – не хочеш, але виникає питання: як рідні поставилися до серйозних занять танцями?

Оксана: Перша реакція: доня добре відреагувала, а чоловік сказав: «Слухай, я на таке не
підписувався». Це займає багато часу. Чотири рази на тиждень після роботи по 2 години занять танцями – це серйозно. Мене вечорами немає вдома. Це один з недоліків того, коли танцювальна пара не сімейна. Кожній родині, де інші члени сім’ї не в танцях, доводиться адаптуватися, і це важко. І мені важко, тому що я розумію, що десь не додала
піклування родині.

Андрій: Але з іншого боку, так би приходила щовечора і чоловіка «пиляла». А так на мені пар
випустила на тренуванні, і все.

Оксана: Так, той час, який я зараз з чоловіком проводжу, набагато якісніший. Дрібниці відходять на другий план. Але без підтримки чоловіка і сім’ї цього нічого б не було. Так би ходила з дівчатами, танцювала б шоу-номери для своїх, ну ще може турніри у Львові. Але потім почалося – Київ, інші міста. Тому вдячна, чоловікові за підтримку і розуміння. Можна сказати, він вже як «менеджер» нашої танцювальної пари (сміється).

Спочатку про участь в міжнародних турнірах і мови не було. Але я вся в тих танцях, мене це дуже цікавить. Я різні новини читаю, й чоловікові розповідаю: «Дивись, там був турнір за кордоном, українська пара таке-то місце зайняла, які молодці». Вийшло так, як то кажуть, що вода камінь точить. Він теж в курсі про танці, тому що у нього купа інформації від мене. Одного разу він сказав: «Гаразд, коли там найближчий турнір ближче до Львова? Може, поїдемо? ».Я відразу: «В грудні Рига». А він запитав на початку жовтня. «Що, так відразу?» – каже. «Так, а чому б і ні? По дорозі заїдемо в Каунас, Вільнюс», – видаю готовий план, поки він не передумав.

Ну добре. Почав планувати. Ми завжди їздимо машиною і завжди усією сім’єю. Для них це
подорож, вони бачать місто, країну, підтримують мене на турнірі. Чоловік завжди знімає наш
виступ на відео, тренер потім розбирає. Поїздка на лише на турнір без огляду міста – у нас такого формату ще не було.

– Ви танцюєте лише стандарт, а де ж латина?

Андрій: Після першої я вже думаю про латину, після другої я – стовідсотковий латиніст. А після третьої вже можна виходити на паркет (сміється).

Оксана: Але то вже така дискотека, яка мені не підходить.

Андрій: Якщо серйозно, то ми колись танцювали латину, оскільки займалися в хобі, а там якісь танці – 2 стандарти +2 латина. А потім 4 + 4, ми все танцювали. Але фізично важко. Потрібно в два рази більше часу.

Оксана: На десятку виділити час – потрібно не вилазити з того залу. Якби ми з самого початку
тягнули латину – тоді ще можливо, а з нуля то дуже важко. Скільки ти працюєш над стандартом, скільки технічних моментів ти ще не знаєш, не вмієш. А латина – ще багато додаткової інформації. Там і техніка інша, і багато всього іншого. Але може колись і дійдемо до латини.

– Яку мету перед собою ставите – кубки, медалі, рейтинг?

Андрій: Ми над рейтингом не заморочуємось. З того часу, коли ми танцюємо в парі, я жодного кубка не брав. Оксана все для дітей, все для дітей. Прикольно, коли ти вийшов і розумієш, що ти станцював так як ти хотів, як ти можеш. Але таке дуже рідко буває, тому завжди є над чим працювати. Пам’ятаю тільки один раз було відчуття, що ми класно відтанцювали, але тоді ми пролетіли.

Оксана: Так, часто твоє відчуття не відповідає тому, як ти виглядаєш на паркеті. Є завдання, над якими ми постійно працюємо в залі. І тренер перед кожним змаганням акцентує увагу на 2-3 моментах, на яких ми повинні сфокусуватися. Перемога за всяку ціну це не для нас. Це не для нашої категорії. Ми не будуємо кар’єру в танцях. Буває повертаєшся з турніру, а тебе запитують: А яке місце ви посіли? Дуже важко пояснити людям, які не в танцях, що з якогось турніру ти привозиш третє місце, але воно нічого не вартує, а з якогось 23-є, але там було стільки пар і такого рівня, що ти відчуваєш себе чемпіоном .

– Повернемося до закордонних турнірів. Що найбільше запам’ятовується? Маю на увазі і спортивний аспект, і антураж.

Оксана: Багато вражень. В Кошице, наприклад, перший раз в півфінал пробилися. І ти потім
дивишся склад пар, і він пристойний, а ти все одно пройшов. Це як раз той спортивний момент, який змушує тебе далі працювати над собою. У Дрездені на турнірі був такий склад, що знайомі пари з інших країн, більш досвідчені, говорили, що мало не чемпіонат світу.

Андрій: Там був відбірковий тур. Сидиш, чекаєш. І дивишся на суперників. Ловиш себе на думці: а «кривих» пар нема зовсім. Було багато пар з Німеччини, які тільки увійшли в сеньйори. Ти тільки почав, а вони прийшли з дорослих.

Оксана: І ми в цій м’ясорубці пройшли в чвертьфінал, то були неймовірні відчуття! На паркеті
реально була одна молодь. Насправді це проблема для турнірів, коли зустрічаються сеньйори, які прийшли в танці сеньйорами, і ті сеньйори, які прийшли з дорослих. Я за поділ – на «Мастерс 1», «Мастерс 2». Але ті, хто займався з дитинства, в ці категорії не
поспішають. Іноді морально вибиває з колії, коли виходиш на паркет, і бачиш – з тобою на паркеті майстри танцю.

– А по організації турнірів?

Андрій: Це суцільний «WOW!» Коли ти реєструєшся за півроку і знаєш, в який день і о котрій годині ти вийдеш на паркет. Так було в Відні, в Ризі.

Оксана: Так, було навіть таке, що в Ризі ми вийшли на паркет хвилина в хвилину і було навіть
додаткове оголошення для суддів: «Судді, вас чекають». Вони з кавою добігали до майданчика. Другий «WOW» – паркет і оформлення залу. Причому не важливо, танцюєш ти в 9 ранку або ввечері. Паркет, світло, все дуже урочисто. Музика, ведучі – неймовірні.

У тій же Ризі, ведучій під час квікстепу “заводив” глядачів: «Публіка, ви знаєте рахунок квікстепа, підтримуйте!». Всі встають аплодують. Ведучий підспівує в такт, і ти літаєш по паркету. Це загальна атмосфера. На місцевих турнірах навантажуєш себе завданнями, а за кордоном все інакше. Ти приїжджаєш, тебе ніхто не знає, і ти весь на емоціях, готовий показати себе світу.

– Сил на турнірах вистачає? Знаю, в сеньйорах деякі пари в перервах між заходами навіть енергетики приймають.

Оксана: Лимончик і імбирний чай – наш енергетик.

– На тренуваннях часто з’ясовуєте стосунки?

Оксана: Так. Я в основному. Я просто дуже вимоглива, я це знаю. Але в житті я вимоглива до
себе, в першу чергу. До інших людей не ставлю якісь вимоги. Але в танцях я дуже вболіваю за прогрес нашої пари. І Андрію доводиться від мене вислуховувати. Він іноді мовчить, іноді обурюється, але важливо інше – кожен раз ми йдемо з тренування на позитивній хвилі. Ми навіть в якості експерименту використовували інший принцип спілкування на  тренуванні.
Я сказала: «Я тобі зауважень не роблю, якщо ти хочеш почути мою думку, питай. Я буду робити, що скажеш». В кінці тренування він підійшов і каже: «Слухай, так класно було».

Андрій: У нас різні характери, якщо вона пару раз накричить, я просто замикаюся. Я – рак по знаку зодіаку. Але, з іншого боку, Оксана – рушійна сила в парі. Якби не вона, то я б взагалі нікуди не їздив.

Оксана: Але тоді не було б ніякого результату. Я діва. «Жахливо» організована. У мене план змагань на рік – коли і куди ми їдемо. Все життя зараз підлаштоване під танці. Напевно, це знову – таки мій характер. Якщо я чимось займаюся, я не можу це робити в пів сили.

– Про чоловіка ми знаємо, а батьки підтримують?

Оксана: Мої батьки в захопленні! Ми коли привезли наше перше відео з міжнародного турніру, тато дивився, і у нього сльози текли. Каже: «Я не вірив, що моя дитина колись буде танцювати». Мама Андрія теж переживає. Сказала йому якось: «Дай мені телефон партнерки, вона хоч буде фото і відео з турнірів скидати». Скаржиться, що дізнається від інших людей в «Фейсбуці», що Андрій десь був. Періодично роблю йому «втик».

– Ми часто говоримо, що сеньйорські категорії на турнірах нечисленні. Чому люди після 35 не йдуть в танці?

Андрій: Люди танцювати йдуть. Ми якось прийшли на відпрацювання не в свій день, потрапили в хобі-групу, так зал був забитий, реально, члолвік 20 було. Але вони далі не йдуть. Знайти в такому віці партнерів, які б активно займалися, складно.

Оксана: Соло ж не будеш танцювати. Крім того, де себе знаходять люди сеньйорського віку –
соціальні танці. Сальса, Зумба, Бачата. Таких клубів море. Там немає жорсткої прив’язки до
партнерів. Там простіше. Вечірки. Тусовки.  А бальні танці спочатку націлені на спортивну складову. Ще фінансова сторона – коли ти молодий, тебе спонсорують батьки, ти маєш всі умови для розвитку в танцях. А коли людина після 35-ти, має роботу, сім’ю, дітей, і попри це все виходить зі своїм танцем на паркет – уявіть, скільки він вклала свого часу, сил, енергії і грошей. Це має велику цінність.

Андрій: Крім того, на турнірах, початківців часто ставлять в незручний час. Наприклад, в суботу ввечері титульні змагання, а в неділю вранці для початківців. Там категорії бебі, діти і ти. Ясна річ, що вони відчувають себе некомфортно.

– До речі, про фізичне здоров’я. Крім танців, чим захоплюєтеся?

Андрій: захоплююся лижами. Але це сезонне хоббі, є ще волейбол. Раз на тиждень обов’язково граю у волейбол.

Оксана: А я бігаю. Як то кажуть, від інфаркту і до кращих результатів. Десь годину в день. Ми
живемо не так далеко один одного. Іноді таке відчуття: пробігаєш повз будинок Андрія, втомлена вже, “вбігана”, і думаєш: «От зараза, спить ще».

Бігати почала минулої весни. Реально відчуваю, що треба. Рівень композицій піднявся, в
технічному плані тренер вимагає від нас більшого. В голові розумієш, як це зробити, а м’язи не можуть. Кардіонавантажень не вистачає і ти просто видихаєшся. Тому «фізуху» треба “прокачувати”.

– Найближчі плани пари Кокодиняк – Хом’як?

Оксана: Готуємося до Відня в травні. Ми були вже на цьому турнірі, і він залишив просто
фантастичні враження. Будемо брати участь і в місцевих турнірах, але хотілося б, щоб вони були більш численними за складом. В Україні багато сеньйорських пар, і я вважаю, що нашій федерації потрібно працювати над тим, щоб створювати для сеньйорів відповідні умови для розвитку. Хотілося б уваги і підтримки нашого сеньйорського руху.

Фото з особистого архіву Оксани Хом’як.